Суддя, його статус та відповідальність у світлі конституційних змін

— Ярославе Михайловичу, ми мали з вами розмову щодо конституційних змін, які очікують судову владу в разі прийняття законопроекту № 3524 про внесення змін до Конституції України. Проте хотілося б детальніше зосередитися на тих змінах, які стосуються власне судді, його статусу. Які яскраві новації в цьому питанні пропонує згаданий законопроект та як ви їх оцінюєте?

— Передусім можна відзначити закріплення на конституційному рівні правила про те, що зайняття суддівських посад відбувається на основі конкурсу. Пропонується також підвищити вимоги до віку особи, яка може стати суддею, до 30 років (нині — 25) та до стажу роботи в галузі права до 5 років (нині — 3). Я особисто позитивно ставлюся до таких змін, оскільки вони відповідають і моїй позиції, і офіційній позиції Верховного Суду України, яку ми не раз оприлюднювали, коли висловлювали пропозиції щодо внесення змін до Конституції України в частині правосуддя.

Стосовно конкурсного добору на суддівські посади, то, власне, такі правила діють і сьогодні згідно із Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідне конституційне положення дасть змогу зробити це правило максимально сталим, а отже, сформувати в суспільстві впевненість у тому, що конкурсний відбір претендентів на суддівські посади не стане в майбутньому «розмінною монетою» в політичній боротьбі.

Щодо об’єктивних критеріїв для відбору кандидатів на посаду судді скажу так: 25 років — це занадто молодий вік для людини, яка бере на себе відповідальність судити інших, від імені держави Україна приймати рішення, впливаючи на долі людей. Хоч би яким розумним і кваліфікованим юристом був 25-річний кандидат у судді, ця людина здебільшого ще не має життєвого досвіду, їй характерні молодечий запал та категоричність, а ці якості — не найкращі помічники для судді.

Крім того, робота судді складна і має свої особливості — суддя несе особисту відповідальність за будь-яке своє рішення. У судді немає безпосереднього керівника, який перевірить рішення до того, як воно буде прийнято, вкаже на помилки, допоможе щось написати. Тому стаж роботи в галузі права три роки для судді, хоча б і першої інстанції, — також зовсім мало. Невже роботодавець пропонуватиме відповідальну посаду вчорашньому студенту й за такий короткий строк після закінчення вишу особа отримає достатній досвід самостійного прийняття рішень? Навряд.

Також законопроект № 3524 пропонує скасувати так званий ценз осілості, що нині існує. У разі прийняття конституційних змін уже не буде вимагатися, щоб претендент на посаду судді проживав в Україні не менш як 10 років до призначення суддею.

Загалом відмова від «цензу осілості» — прогресивний крок. Сучасна молодь, у тому числі й українська, — відкрита, мобільна, освічена, прагне розвитку та здобуття нових знань... Багато українських студентів, а також і молодих спеціалістів-юристів, не зупиняються на рівні національної юридичної освіти, продовжують навчання за кордоном, працюють та певний час живуть у розвинутих демократичних державах. Тому такі люди не тільки можуть, а й повинні ставати українськими суддями, щоб привносити у вітчизняну судову систему європейські знання та кращі європейські практики здійснення правосуддя.

Однак пам’ятаймо, що суддівська діяльність специфічна. Щоб бути здатним справедливо та неупереджено вирішувати правові конфлікти, суддя повинен розуміти їх природу та причини виникнення, а тому розуміти поведінку людей, зважати на культурні, історичні, релігійні та інші особливості та традиції українського народу, а також його менталітет. Тому просто взяти і скасувати «ценз осілості» як вимогу до претендентів на суддівські посади буде не зовсім правильно.

Слід зберегти обов’язковий соціальний та правовий «зв’язок» між кандидатом на посаду судді та Україною — державою, від імені якої він як суддя здійснюватиме правосуддя. Наприклад, Верховний Суд України у своєму висновку щодо законопроекту № 3524 запропоновував таку вимогу: щоб на посаду судді призначалися особи, які перебувають у громадянстві України не менш як 10 років.

— А стосовно відповідальності суддів?

— У цій сфері помітною новацією є виключення з переліку конституційних підстав для звільнення судді такої, як «порушення присяги». Вона буде замінена більш чіткою у формулюванні та зрозумілою у тлумаченні підставою — «вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді».

Таку зміну я можу тільки привітати. Цим ми нарешті виконаємо рекомендації, які нам не раз давали міжнародні профільні інституції, зокрема й рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України», в якому суд наголосив на тому, що формулювання підстави звільнення судді «порушення присяги» — нечітке, занадто широке для тлумачення і дає органу, уповноваженому вирішувати питання про звільнення суддів, можливість зловживати повноваженнями, що є неприпустимим із точки зору незалежності суду.

— На сьогодні актуальною темою залишається боротьба з корупцією, звинувачення в корупції продовжують лунати на адресу суддів також. Наскільки серйозно вплинуть пропоновані конституційні зміни на ситуацію?

— Певною мірою вплинуть, адже законопроект № 3524 не оминув увагою цю болючу для сучасної України проблему. Передусім підвищуються вимоги до суддів: і об’єктивні щодо віку та стажу роботи, і професійні, і етичні.

На конституційному рівні пропонується закріпити такі вимоги до особи, яка претендує стати суддею, як компетентність і доброчесність. Тобто кожного кандидата на суддівську посаду орган, відповідальний за проведення конкурсного добору, перевірятиме не лише з точки зору рівня професійної кваліфікації, а й на дотримання правил етики, доброчесність.

Це стосується не тільки кандидатів на посаду судді на майбутнє. У пропозиціях до Перехідних положень Конституції також передбачається, що всі судді в Україні, і призначені на посаду вперше на п’ятирічний строк, і безстроково обрані, проходитимуть перевірку для оцінки їх відповідності займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики та доброчесності. Якщо буде виявлено, що суддя не відповідає посаді за такими критеріями, а також і в тому разі, якщо суддя відмовиться від оцінювання, — його буде звільнено.

Окрім того, законопроект № 3524 пропонує ввести нову і самостійну конституційну підставу для звільнення судді — порушення ним обов’язку підтвердити законність джерела походження майна. Це стане таким собі стримуючим чинником для суддів, яких спокушають неправомірною винагородою.

— Вважаєте, що нищівного удару по корупції завдадуть самі лише зміни в Конституцію?

— Конституція — це базис, дороговказ, основа для побудови системи законодавства. Конституційні норми не можуть і не повинні детально регламентувати ті чи інші питання. Тому результати боротьби з корупцією залежать більшою мірою не від конституційних змін, а від якості та ефективності процедур, які будуть закладені на рівні законів і підзаконних нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції.

Такі важливі питання повинні обговорюватися й вирішуватися професійно та виважено. Але, на жаль, поки що в законодавчих ініціативах переважають популістські настрої, а фраза для обґрунтування пропозицій «з метою боротьби з корупцією в судовій системі» використовується, швидше, як данина моді.

Наприклад, не так давно у Верховній Раді України було зареєстровано черговий законопроект № 4180, спрямований на вдосконалення окремих положень законодавства з питань судоустрою і статусу суддів. Одна з його ініціатив — це покладення на суддів обов’язку подання декларації родинних зв’язків і декларації доброчесності, що аргументується необхідністю забезпечення громадського контролю над способом життя суддів та боротьбою з корупцією. Мотиви привабливі, злободенні, отримують схвальні відгуки в суспільстві. Але такі декларації, по суті, не мають серйозного значення саме для боротьби з корупцією. Це, швидше, красива картинка для людей, які не розуміють причини проблеми.

Що міститься в декларації доброчесності? У ній суддя просто зазначає, що протягом минулого року він не допускав корупційних дій, належним чином виконував свої обов’язки, не вчиняв дисциплінарних проступків тощо.

Невже хтось всерйоз вважає, що суддя напише в декларації про отриманий ним хабар? Ні, не напише. А якщо суддя напише, що він не допускав дисциплінарного проступку та не брав хабарів, а насправді — допустив і брав? Невже суддю звільнять від відповідальності тільки тому, що в декларації написано зворотне? Ні, суддю покарають.

Справді, подібні декларації доброчесності для суддів існують у деяких європейських державах. Але ж треба розуміти, що така декларація — це, швидше, формальна за змістом і церемоніальна за формою процедура. У системі антикорупційних заходів вона, звісно, може бути присутня. Проте не слід сподіватися, що вона відіграє основну роль, а в наших українських реаліях тим паче — реальної боротьби з корупцією ця декларація не стосується.

Схожа ситуація і з іншою декларацією, про родинні зв’язки. Судді щорічно декларують своє майно та доходи, декларації вже давно є загальнодоступними та оприлюднюються, крім того, не раз перевіряються відповідними фіскальними органами (наприклад, минулого року було дві такі перевірки). Про членів сім’ї декларанта, про їх доходи та майно в цій декларація так само зазначається.

То яка практична користь у тому, щоб суддя подавав ще одну, окрему декларацію, де просто зазначатиме про своїх родичів, якщо вони займають посади в судах, прокуратурі, є адвокатами і т. ін.? Судячи із законопроекту, ця декларація не потрібна для перевірки фіскальної служби. Напрошується висновок: ця декларація задовольнятиме банальну людську цікавість і багато хто матиме нагоду посмакувати подробиці особистого життя суддів, адже відомості пропонується зробити цілком публічними, без обмежень. Але навряд чи така декларація стане тим самим потужним ударом по корупції, якого суспільство очікує.

— Це поки що законодавча ініціатива. Проте вже нині існує багато діючих законів, прийняття яких було обумовлено посиленням боротьби з корупцією, сформовано відповідні державні органи. Хіба їх недостатньо? Чи вони неефективні?

— Корупція в Україні не є винятковою проблемою судової системи. Корупцією як явищем вражена вся державна машина. Якщо ж казати про боротьбу з корупцією, то сьогодні це — найактуальніша тема.

І справді, останнім часом з’явилося багато нових антикорупційних законів, створено велику кількість нових органів, покликаних так чи інакше боротися з корупцією в різних сферах державного управління, починаючи з Національної ради з питань антикорупційної політики, продовжуючи Національним антикорупційним бюро, Національним агентством із питань запобігання корупції, Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою, Державним бюро розслідувань.

Тому зовсім не йдеться про те, що законів мало, як і про те, що потрібні нові схожі органи. Їх, як на мене, більш ніж достатньо. Поки що не можна також стверджувати, що ці органи неефективні, адже вони працюють зовсім мало часу та виконують саме ту функцію, для якої, власне, й були створені. У переважній більшості ця функція — виявляти факт корупції та карати порушника. Більше того, законодавчі ініціативи останнім часом спрямовано на посилення каральної складової, аж до пропозицій довічно ув’язнювати корупціонерів.

Карати за корупцію — це потрібно робити, я не маю жодних заперечень. Однак я все-таки переконаний, що поки ми боремося з наслідками корупції в судовій системі, а не з її причинами, про нищівний удар по корупції говорити не доводиться.

А причини корупції в судах лежать у дещо іншій площині, ніж занадто «легке» покарання. Окрім того, що недобросовісний суддя прагне особистого збагачення, до корупції його спонукає все-таки не саме по собі це прагнення, а недосконале законодавство, яке дає змогу маніпулювати законом.

Свого часу наше законодавство передбачало право вищих судів перевіряти суди нижчих інстанцій, перевіряти прийняті судами рішення та ініціювати скасування тих судових рішень, які було прийнято з порушенням закону, хоча ці рішення і не оскаржувалися сторонами справи. Ми відмовилися від такої практики ще на початку 2000-х років, оскільки вона не відповідає європейським стандартам. Відмовилися, але жодного іншого механізму на заміну тому, який ліквідовано, наш законодавець дотепер не запропонував.

Немає процедури перегляду судових рішень інакше, ніж за заявою чи скаргою самих учасників справи. Так само не передбачає закон дієвих механізмів притягнення судді до відповідальності за ухвалене неправосудне рішення, якщо воно не оскаржувалося, адже не скасоване судом вищої інстанції судове рішення вважається формально законним.

Зазначена ситуація в наших вітчизняних реаліях спотворила європейський стандарт. Метою був захист принципу правової визначеності, щоб учасники правового конфлікту були впевнені в тому, що рішення суду, яке набрало законної сили, є остаточним і не буде переглянуто та скасовано через багато років.

Ідея хороша. Але додатком до хорошої ідеї ми отримали проблему. Таке обмеження на перегляд судового рішення одночасно дає недобросовісним суб’єктам підстави залучати суд для розв’язання їх проблем «в обхід закону» та пропонувати судді неправомірну вигоду за постановлення неправосудного рішення, про яке вони домовилися між собою.

Результат відомий: хтось хоче «обійти» встановлений законом мораторій на продаж землі, хтось не бажає проходити складну процедуру узаконення будівництва, дехто прагне уникнути оподаткування під час укладення договорів про відчуження майна... І громадяни, і підприємства звертаються до суду, використовують у власних інтересах недосконалість законодавства. А суддя піддається спокусі, бо впевнений, що його рішення не буде оскаржене, справа потрапить в архів і він не зазнає жодного покарання за свої дії.

Крім того, система притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності також далека від ефективності. Вища кваліфікаційна комісія суддів України — єдиний на всю державу орган, який розглядає скарги на дії суддів місцевих і апеляційних судів. І це при тому, що комісія має одночасно величезну кількість інших повноважень, і не менш важливих. Їх число не зменшується, а тільки додається, як-от нещодавно — проведення первинного та поточного кваліфікаційного оцінювання суддів.

Цілком зрозуміло, що члени комісії (а їх лише 14) фізично не спроможні однаково швидко впоратися з усіма скаргами. Тому на всі випадки дисциплінарних порушень у діях суддів комісія не здатна реагувати оперативно та ефективно: згідно з останніми оприлюдненими цим органом даними нерозглянутими залишаються майже 13 тисяч скарг на дії суддів. Це насправді величезна цифра.

Такі умови негативно впливають на весь суддівський корпус: не доброчесних суддів утверджують у безкарності, а решту — розхолоджують. Якщо порушення, хоч і дрібне, залишається без належного реагування, воно породжує наступні порушення.

На мою думку, варто повернутися до обговорення ідеї створення регіональних кваліфікаційних комісій суддів. Вони будуть ближче до людей, ближче до суддів у тій чи іншій області, будуть краще обізнані із ситуацією в судах, краще знатимуть поведінку суддів. Тому регіональні комісії оперативніше й об’єктивно зможуть реагувати на дисциплінарні порушення суддів.

Щоб розвіяти побоювання щодо «суддівського суб’єктивізму» таких регіональних кваліфікаційних комісій суддів, необхідно їх склад формувати за прикладом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України: членами регіональних кваліфікаційних комісій можуть стати, поряд із суддями, також і представники громадянського суспільства, наприклад, представники місцевих юридичних вишів, знані та авторитетні правники, адвокати, правозахисники, які користуються довірою і повагою людей.

— На завершення розмови хотілося б поцікавитися вашим баченням дієвих механізмів для боротьби з корупцією в судовій системі.

— Я не говоритиму про всім зрозумілі речі — про необхідність належного матеріально-технічного забезпечення судів, достойну оплату праці суддів та працівників судів, соціальне забезпечення, гарантії пенсійного забезпечення. Усі ці речі необхідні для подолання корупції в будь-якій сфері і в державному апараті загалом.

Натомість закцентую увагу на тому, що нині боротьба з корупцією, в тому числі й у судовій системі, спрямовується головним чином на посилення відповідальності порушника. При цьому, на мою думку, слід дещо змістити акценти: треба усунути передумови, що дають можливість використовувати судові рішення в незаконних махінаціях та одночасно забезпечити невідворотність покарання судді за будь-яке, навіть невелике, порушення.

Корупція в судах повинна стати безглуздою для обох сторін. Суддя має знати, що буде обов’язково покараний за рішення, ухвалене за неправомірну винагороду. А недобросовісний учасник спору — що використовувати судове рішення, одержане за хабар, йому не вдасться. Саме ці умови повинні стати пріоритетом для подолання корупційних проявів.

Також вважаю, що дієвим способом боротьби з корупцією є запровадження ефективних механізмів забезпечення єдності судової практики. Коли судова практика однакова, зрозуміла й відома широкому загалу — це запобігає можливості деяким суддям використовувати недосконалість та хитросплетіння законодавства. Для судді буде ризиком ухвалити за неправомірну винагороду таке рішення, яке йде врозріз з уніфікованим правозастосуванням, адже пояснити свої дії судді буде вкрай складно. Тож єдність судової практики також мінімізує прояви корупційної складової.

Упевнений, що в процесі проведення судової реформи законодавцю необхідно звернути увагу на впровадження нових ефективних механізмів забезпечення єдності судової практики. І передусім превентивних, тобто таких, які дають змогу спрямовувати судову практику в правильне русло заздалегідь, до того, як суд припускається помилки в застосуванні норми права.

Нині ми таких механізмів не маємо. Верховний Суд України, головним завданням якого якраз і є забезпечення єдності судової практики, в процесуальному порядку виправляє судові помилки, що вже сталися, й може зробити правовий висновок щодо правильного застосування норми права лише в тому разі, коли переглядає рішення у справі, яка «пройшла» всі три інстанції.

Однак я переконаний, що Верховний Суд України повинен мати змогу спрямовувати практику в єдине правильне русло до того, як неоднакове застосування норми права сталося. У пошуку процесуальних механізмів для реалізації подібних ідей привертає увагу така новація, як інститут консультативного, або преюдиціального, запита.

Преюдиціальний запит як процедуру передбачено в діяльності Суду Європейського Союзу. Крім того, інститут консультативного запиту впроваджується в діяльності Європейського суду з прав людини, адже в 2013 році Комітет міністрів Ради Європи схвалив відповідний Протокол № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який наразі відкритий для підписання та ратифікації державами—членами Ради Європи. У цивільному праві таку процедуру має Молдова, в цивільному та, з деякими особливостями, у кримінальному праві вона застосовується й у Франції.

Особливість і привабливість консультативного запиту в тому, що найвищий у державі суд тлумачить норму права за запитом ще до моменту вирішення справи по суті в суді першої інстанції, тобто запобігає судовій помилці.

Такий механізм дає позитивний ефект: практика завчасно формується однаково, мінімізується ризик скасування судового рішення судом вищої інстанції, що сприяє також розгляду судами справ у розумні строки.

Процесуально ефективні способи запобігання судовим помилкам істотно зменшать їх кількість. І це буде помітно яскравим показником підвищення якості судочинства та рівня ефективності судової системи. Урешті-решт, саме з цією метою судова реформа й проводиться.

— Дякуємо за розмову.